Грудень. Час загадувати бажання…
Запитую у співрозмовника, чи вірить він у гороскопи.
– Іноді збігаються. До речі, зараз період Стрільця. Мій місяць.
Показую другові астрологічну карту: «Наче про тебе і разом з тим – про іншу людину».
– Про мене. Тільки мені ж не п’ятнадцять років. Люди складніші за гороскопи. Так, зірки впливають на людину. Однак життя дає шанс кожному. І господар долі саме ти.
Знайомтеся: Володимир Продивус – успішний бізнесмен, голова наглядової ради найбільшої вітчизняної мостобудівельної компанії «Мостобуд», президент Національної федерації боксу України. Решта – в інтерв’ю.

Кажуть, аби творити, митець має бути голодним. Чи обов’язково бути голодним, щоби стати успішним бізнесменом?

Нинішню фінансову кризу можна порівняти з голодом?

Напевно…

Але ж криза – це умова розвитку бізнесу, що періодично повторюється. До неї треба бути готовим завжди. І вміти отримувати з кризи позитив. Необхідно постійно переосмислювати свій бізнес, реструктурувати, підлаштовувати під вимоги часу. Можу сказати достеменно: криза «Мостобуд» не вбила.

Я добре знаю, що колективу зараз нелегко, і вдячний людям за розуміння. Відповідно збільшуються мої особисті зобов’язання перед ними. Вирулимо в такій ситуації, стануть мостобудівники жити краще – це буде моєю радістю і нагородою.

Сьогодні модно сварити владу. Найпростіше – шукати, на кого б «переставити стрілки». Але ж ми живемо не в космосі! Криза не могла оминути Україну. Хай там що кажуть, але я бачу і відчуваю розуміння Кабміну, який робить все можливе, щоби зберегти вітчизняне мостобудування, а отже, і «Мостобуд».

Та ти оптиміст!

Займатися бізнесом, втративши надію, – усе одно що стріляти в себе. Коли виникли кризові проблеми, у мене навіть на думці не було, що не зможу їх розв’язати! Хоча проблем вистачає.

Неплатежі охопили весь бізнес. Зараз багато хто заборгував нам, відповідно заборгували й ми. Але ж не припиняти нам роботу! Це шлях у нікуди… Однак виявилися партнери, які хочуть працювати без проблем, ніби кризи немає. Ми побачили їх в обличчя – і це добре. Адже з деякими співпрацювали багато років і були впевнені в них. На ділі ж виявилося, що найважчої миті хтось, м’яко кажучи, забуває про дружні стосунки.

Ти не гірше за мене знаєш, як називається те, що іноді бовтається в ополонці. Так от, під час кризи воно миттєво спливає.

Бог таким суддя. Але я їм більше не партнер. Думаю, з ними розійдуться всі, хто в складних умовах поводився порядно. А ось компанії, які пішли нам назустріч, ми з потрійною силою підтримаємо у важкі часи.

Ти так упевнено говориш про життя після кризи, ніби вона вже минула.

Я мушу думати про завтрашній день. Якщо зав’язну в сьогоднішніх проблемах, бізнес утратить перспективу. 2010-й буде нелегким роком. Може, навіть важчим за нинішній. З істотною відмінністю: це буде більш спланований і прогнозований рік. Особисто я вважаю, наступного року ми можемо втричі збільшити обсяги будівництва докризового 2008-го.

Чи не занадто голосно сказано?

Ми працюємо задля цього, вивчаємо, аналізуємо, підраховуємо, діємо.

Сьогодні бачимо, як активізується фінансування в межах підготовки до Євро-2012. Там є великий шмат роботи для «Мостобуду».

Водночас ми розуміємо, що бюджетне фінансування обмежене. Тому не шкодуємо коштів на закордонні відрядження, шукаємо регіони з гарною платоспроможністю, де можливості «Мостобуду» будуть затребувані. Відправляємо туди фахівців, ведемо переговори, беремо участь у тендерах. «Мостобуду» завжди було тісно в Україні. Ми надто потужна і багатопрофільна організація.

Нещодавно я перебував у Туркменістані і був дуже здивований: таке враження, ніби там і не чули слова «криза». А роботи для нас – непочате поле. Сьогодні можу сказати, що ми впритул підійшли до підписання контракту на будівництво мосту через Амудар’ю. Ціна питання – півмільярда доларів. Уже розпочали формувати команду для роботи вахтовим методом. Також у Туркменістані нам пропонують підряд на будівництво невеликих об’єктів – мостів, дорожніх розв’язок, естакад. Усього – близько 100 одиниць загальною сумою 600-700 мільйонів доларів.

Нещодавно в Румунії виграли кілька тендерів загальною сумою понад 100 мільйонів євро. Цікаві перспективи для нас відкриваються в країнах Перської затоки. Їхні інфраструктурні проекти – фантастичні! І найголовніше – вони реальні. Не випадково на них зараз зосередили увагу провідні будівельні гіганти.

Схоже, світова фінансова криза зовсім не зачепила нафтовидобувні Катар і Бахрейн. Ці держави планують 2010-го року розпочати будівництво «Мосту Дружби» завдовжки 40 кілометрів і вартістю 3 мільярди доларів. Це буде найдовший міст у світі. Він об’єднає країни і скоротить багатогодинний шлях між ними до півгодини. Наші фахівці вже там побували. Ми – серед основних претендентів на участь у проекті.

У тому ж таки Катарі готуємося до тендера на участь у реконструкції доріг навколо столиці з численними розв’язками, а також у реконструкції старого та будівництві нового порту в районі міста Доха. Загальна вартість проектів – відповідно 300 мільйонів і 2 мільярди доларів. Окрім того, ведемо переговори з партнерами, з якими плануємо брати участь у проекті будівництва трансконтинентальної залізниці, що з’єднає країни Перської затоки. Також ми взялися за інфраструктурні проекти в Арабських Еміратах. Лише протягом найближчих 7 років там заплановано інвестувати в будівництво близько 1,5 трильйона доларів. Із них приблизно 15-17% припадає на дорожнє будівництво.

Я назвав лише деякі проекти, роботу над якими ми вже розпочали. Можу сказати головне: за кордоном «Мостобуд» – один із найавторитетніших світових будівельних брендів.

У грудні прийнято озиратися на рік, що минає. А в тебе – ще й день народження. Чом не привід поговорити «про життя»? Важко повірити, що ти з дитинства мріяв стати мільйонером…

…Хотів бути сильним. Щоби захистити себе, рідних. Це було моїм пріоритетом із дитинства, залишилося й дотепер. А мріяв стати льотчиком. Потім життя змусило задуматися про хліб насущний. Аби вижити, мрії доводиться приземлювати. Тому я навчився ставити перед собою конкретні завдання. Треба було заробити – заробив. І зрозумів: якщо зміг зробити це – зможу й більше… Головне – не відступати. Хоч раз не доведеш справу до логічного кінця – це стане системою. Упевнений, воля до перемоги виховується з дитинства.

Можеш назвати свою першу перемогу?

Не пригадаю, чи була вона першою, але важкою її назвати можна точно.

У школі я перепробував всі спортивні секції, після чого захотів серйозно зайнятися боксом. Для цього треба було їздити на тренування до обласного центру. А це десять копійок «туди» й десять «назад». Удома ж і копійки вільної не було. Пам’ятаю, мама, мудра жінка, сказала: «Якщо дуже хочеш – заробиш на дорогу сам». Тоді я підрахував, у яку суму мені обходитиметься проїзд щорічно. Зважив можливі заробітки. А які вони у сільського хлопчини?.. Коли настали літні канікули, однолітки відпочивали, купалися, а я з 6-ї ранку – на підробітках у місцевому звіроплемгоспі… Тому до кінця серпня заробив навіть більше від потрібної суми. З гордістю показав гроші мамі, поклав до скарбнички і сказав: «Це на рік». Було мені тоді 14 років. Тобто я дуже рано зрозумів: аби чогось досягти, треба старанно попрацювати.

На бокс мене взяли неохоче: мовляв, переріс уже. Але все-таки взяли. Тоді сам собі поставив завдання: я повинен бути сильнішим за всіх, першим серед перших. І вже за місяць мене відрядили на відкриття чемпіонату області, хоча інші хлопці тренувалися для цього по 3-4 роки. Я переміг! Потім у тренера запитували: де ти взяв цього індіанця? Я почув і зрозумів, що більшої нагороди мені не треба.

Кар’єра боксера асоціювалася з ситим життям чи з чемпіонськими медалями?

Спочатку просто прагнув бути сильним. Потім переміг на першості області – захотілося стати першим у республіці, відтак – у Союзі… Звичайно, коли почалися змагання, слово «чемпіон» набуло для мене особливого значення. У ньому – нормальне чоловіче самоствердження. Коли на тренувальних зборах уперше отримав рубль на харчування – здивувався: за це ще й гроші дають!

Чому саме спорт? Чому не олімпіади з математики, фізики?..

У школі я не був ані відмінником, ані двієчником. Бажання вчитися з’явилося тільки в інституті. Захотілося бути кращим і там. Закінчивши виш, втрапив у м’ясорубку. До влади прийшов Горбачов, почалася перебудова. Все змінилося, ніхто не знав, як жити. Нас усе життя вчили: відпрацював – отримай зарплату. Ну, ще десь «підшабашити» можна. І тут – ніби в космос викинули – живи як знаєш. А жити хотілося добре.

Коли ще ніхто не говорив про мільйони вголос, я це слово вимовляв сміливо. Пам’ятаю, мама нарікала, мовляв, у тебе і ста рублів у кишені немає, а ти – про мільйони! Але я сказав: немає сотні, а мільйон однаково буде. Навіть дату називав. Із датою, щоправда, прорахувався – заробив удвічі швидше.

У якому віці ти заробив перший мільйон?

Залишмо це між нами (Сміється).

У бізнесі, у житті ти гравець?

У казино, у лотереї не граю і не вірю у випадковості. З дитинства пізнав: аби щось отримати, треба заробити гривню, дві, три. Сьогодні, коли мій рахунок іде на мільйони, також цілком усвідомлюю, що їх треба за-ро-би-ти! (У такт складам відбиває рукою по столу).

Хоча, як кожен чоловік, я люблю ризикувати. Але тільки тоді, коли розумію, що ризик виправданий, прорахований і веде до наміченої мети. До того ж, щоби ризикувати, треба мати запас. Той, хто ризикує всім, – недалека людина.

Замолоду, звичайно, я був відчайдушнішим. Але після того як наб’єш шишки, починаєш оцінювати ситуацію тверезіше.

За знаком зодіаку Стрільці – працелюби…

Раніше, бувало, й по три доби не спав! Зараз намагаюся хоча б умовно дотримуватися режиму. Збагнув, що здоров’я потрібно берегти, а вранці треба мати свіжу голову й добре виглядати. Тому що на тебе дивляться і партнери, і колектив. Плюс відповідальність: необхідно доробити те, що розпочав.

Але відключатися від справ повністю не вдається ніколи. Завжди крутяться якісь теми в голові – як шифр у замку – доки не співпадуть.

Шировживаною є фраза: «Вхід – рубль, вихід – два»…

Знаю цю фразу. Сенс у тому, що помилки ми пробачаємо, зраду – ніколи. Зрадник назавжди викреслюється зі списків друзів. Підлість має каратися.

А як же дипломатія? Навіть руку при зустрічі не потиснеш?

Я?.. Не потисну! Підлотники про це чудово знають і самі бояться підходити. Тож із дипломатією проблем немає. Іноді чую, мовляв, Бог такому суддя. Але з Богом він зустрінеться нескоро, а скільком людям зламає життя на землі?! Адже коли негідникові добре? Коли іншому – погано.

Ти, як кажуть, не на лімузині долею промчав. Не хочеться щось викреслити з життя?

Помилки були. І дуже суворі. Що сказати?.. Якби я через них не пройшов, напевно, не розумів би сутність людей. От ми говорили про непорядність. Її вистачає. Але хороших людей більше. Просто мерзенне є помітнішим.

Про минуле, мабуть, правильніше говорити так: є вчинки, які я сьогодні не зробив би. Але ж вони були, і змінити нічого не можна. Можна тільки самому змінитися. І не забувати. Чи можна вчитися на чужих помилках? Вочевидь, можна. Але не виходить. Чужі синці не болять…

Як ставитися до колишніх помилок? Напевно, постаратися не витрачати емоції на те, що вже не повернеш. Напевно, більше згадувати про хороше. А помилки… «Сміється з шраму той, хто ран не мав…» Це не я сказав – Шекспір. А ще кажуть: праведники до церкви не ходять. Тоді

що веде людей до церкви? Гріхи. А вони є в кожного.

Як ти гадаєш, чи справедливо, що одні живуть багато, а інші бідно? Чи варто здоровому спілкуватися із хворим, з інвалідом?..

Знаєш, у житті не все очевидно. У кожного своя доля. Моя мати двадцять п’ять років була прикута до інвалідного візка. І весь час вірила, що обов’язково стане на ноги. І раділа, що жива, що біля неї – діти. Потрібно вміти радіти навіть тоді, коли життя стає нестерпним. Іншого шляху немає. І я впевнений, що здорові люди повинні розуміти проблеми немічних. Щодо матеріальної допомоги зазначу: завжди треба давати людям шанс. Наприклад, отримати освіту, допомогти одужати. Але кожен – господар своєї долі. Просто так грошей я не даю.

Багато хто знає тебе як щедру – навіть занадто – людину. Багато хто до тебе звертається, і ти допомагаєш… Чи кажуть вони тобі «спасибі»?

Здивуєшся, але я майже ніколи не бачив тих, кому допомагаю. Наприклад, мій вінницький фонд надає підтримку тисячам людей. Комусь ліками, комусь продуктами, одягом. Я знаю, що там не крадуть, що до людей ставляться уважно, – більшого мені не треба. Я відчуваю енергію вдячності. Хіба цього мало? Або, наприклад, побудували для когось спортзал, поставили тенісний стіл, накупили тренажери… Я не рекламний агент і не маю часу піаритися біля цих тренажерів. Та й бажання теж.

А як часто люди були щедрими з тобою?

Багато говорити не хочу. Але ситуація знайома: у тебе в кишені остання гривня, а в «сусіда» гаманець ось-ось лусне… Чомусь той, що з гаманцем, обов’язково почне щось зосереджено шукати, коли треба розрахуватися за чай. Раніше, замолоду, я думав – збіг. Сьогодні знаю: непорядність починається з дріб’язковості. Але є й такі, хто допомагає мені, коли я про це навіть не здогадуюся. І таких чимало. Їхня щедрість непомітна, але я її відчуваю.

На словах усі начебто шанують біблійні заповіді. Але чому найважче дотримуватися заповіді «не осуджуй»?

Засуджувати – доля убогих. Адже що таке засудити людину? Це означає – вважати себе вищим і правильнішим. А в причини заглиблюватися клопітно. Але ти зрозумій людину, допоможи їй – і, можливо, не буде за що засуджувати. Не всі відчувають відповідальність за слово, сказане вголос…

Добро повертається?

Добро, як і думки, матеріалізується. Цього й доводити не треба. Кожен вчинок має свою енергетику. Зло теж повертається.

Сьогодні ти забезпечена людина, і кожен уважає за честь надати тобі послугу. Чи багато хто поділиться, якщо раптом ти все втратиш?

Це питання, відповідь на яке я знаю точно. Так траплялося, що я кілька разів був багатим і за один день ставав жебраком. Сьогодні відомо – це були підступи конкретних людей. Але тоді було складно зрозуміти, що ж відбувається і, головне, за що?

У такі хвилини руку простягають лише кілька осіб. Решта ховаються, як миші, роблять вигляд, ніби те, що з тобою відбувається, їх не стосується. Тому я вже давно не романтик. Розумію, що допомоги чекати можна лише від дуже вузького кола друзів. Їх знаю і роблю все, щоб вони також були впевнені в мені, як я в них. Ні гроші, ні статус мене вже не змінять. Яким я був – Продивусом Володимиром – таким і залишуся.

Ти забобонний? Як ставишся до того, що «кому судилося бути повішеним, той не потоне»?

Я забобонна людина. Дійсно, багато що визначено наперед. Знаю точно – все буде добре, мирно, спокійно. Мої друзі проживуть довго…

Звідки це знаєш?

Тому що думки матеріалізуються. Я роблю добро й не чиню підлості. Значить, бути добру. Я в це вірю…

Продовжуй-продовжуй. Звучить як тост…

Жити треба сьогодні, радіти треба сьогодні! Ти здоровий, друзі поруч – радій! Робота приносить задоволення і гроші – радій! Можеш випити сто грамів – радій! Можеш на все плюнути і лягти спати – радій! Захотів відпочити, сів у літак і полетів до моря – радій! Радій життю і будь щасливим!

Персона
Володимир Продивус – голова наглядової ради найбільшої вітчизняної мостобудівельної компанії «Мостобуд», голова наглядової ради «ПромекономБанку», голова ради директорів корпорації «Прем’єр-Фінанс», президент Національної федерації боксу України. Заслужений будівельник України. Президент Національної федерації боксу України, член ради директорів Української будівельної асоціації.

Народився 8 грудня 1962 р. у Казахстані (селище Шахан Карагандинської області).

Освіта: Вінницький педінститут, Тернопільська академія народного господарства, Міжрегіональна академія управління персоналом, Українська академія держуправління при Президентові України.

Захоплення: спорт, шахи, подорожі, гірські лижі.

	Prodyvus_Business_Class.pdf	1.46 MB
	Оригинал публикации