 |  |
У нас – цілий букет: ДЦП, мікроцефалія, судомний синдром. Потрібне постійне лікування. Судоми зняти не можемо. Приймаємо багато препаратів. Дуже важко з цієї ситуації вийти.
Ми приймаємо відразу два протисудомні препарати. Один коштує 50 гривень, інший – трохи дешевше. Їх ми отримуємо в лікарні безкоштовно. Але цього мало, тому що необхідні стимулюючі препарати. В Україні таких, які нам потрібні, немає. Спеціальні швейцарські ліки привозять з Москви. Це дуже дорогий препарат. 1 упаковка коштує 50 доларів. Її вистачає на місяць, а приймати треба регулярно. На такі препарати лікарня грошей дати не може.
Коли я звернулася до Фонду Продивуса, то просто написала в заяві, що потрібні гроші на лікування. І відразу ж була виділена необхідна сума. Крім того, постійно отримую допомогу продуктовими наборами, у яких масло вершкове і олія, цукор, сир, крупи – отже, все, що потрібно щодня.
Я не працюю, тому що Карина сама не може сидіти, не розмовляє, ну, і всі проблеми, які з цього витікають. Пенсію ми отримуємо на дитину 300 гривень. І чоловік у мене теж на пенсії. Разом – приблизно 700 гривень на сім'ю з 4-х людей.
Ви питаєте, чи достатньо у нас продуктів? А хіба їх може бути достатньо?
На матеріальну допомогу кожного разу пишу заяву в «Соціальний центр». А продукти там видають без заяв – з моменту звернення.
Обов'язкові платежі: 70 гривень за квартиру, 50 – за телефон. Якщо вдома дуже холодно, іноді вмикаємо обігрівач. Тоді, певна річ, платимо більше. Обов'язкові у нас і гроші в школу. На щось завжди здаємо. Такі наші регулярні платежі. Залишається трохи більше 500 гривень на все – їжу, одяг, ліжка-дивани, пральний порошок, мило, зубну пасту і т.п.
У мене мама на пенсії, але ще працює. Вона намагається мене підміняти, коли може. Батьки чоловіка допомагають продуктами. У них невелика дачна ділянка, і там – картопля, буряк, морква. Всім цим забезпечують нас.
У Вінниці дуже слабенька медицина. Нам постійно кажуть: «У дитини немає патології». Це притому, що вона не розмовляє, не ходить. Були ми в Києві, були в Москві. Там і визначилися з діагнозами. Надій на вилікування мало, і всі вони за кордоном, за неймовірні гроші. А поки, сказали, робіть лікувальну фізкультуру, масажі, щоб м'язи не атрофувалися. Тільки масаж дуже складний, і самі ми його робити не вміємо. А запрошувати фахівця – заплати 10 гривень. Для нас це дуже дорого. Знову ж таки, везти в лікарню на таксі? Так після поїздки ще гірше стає. Адже Каринці вже 10 років, і важить вона 25 кілограмів – важко. Та і лікарня – в центрі міста, а ми живемо на околиці. Тому масажі у нас бувають рідко. А треба, як мінімум, по 10 сеансів повторювати через місяць. Хоча в місті є центри для таких діток, але як дізнаються, що у нас судоми, відразу відмовляються брати.
Мені дуже хочеться зустрітися з Володимиром Степановичем та подякувати йому. Тому що у нас більше ніхто подібного і близько не робить. Хіба що від соцзабезу на Новий рік виділяли якийсь подаруночок. Мами хворих дітей, звичайно ж, спілкуються між собою. І всі знають, що окрім Володимира Степановича жоден бізнесмен і копійки не дасть. Одного разу я написала заяву на матеріальну допомогу. Сказали, що більше 50 гривень не дадуть. Рік тому це було. До цього дня вирішують, чи дійсно мені потрібні гроші? Мабуть, вирішили, обійдуся. Інший раз пішла я в соцзабез, щоб встановили лічильник на воду. Казали, що малозабезпеченим такий надають безкоштовно. Чекала рік, ходила, питала. Відповідь одна: «Ми про вас знаємо, чекайте». А у нас загальний лічильник на весь будинок. І хоч ми на субсидії, але раз на 3 місяці приходить рахунок – доплатіть 100 гривень. Звідки? Назбирали грошей, батько допоміг, і купили лічильник за 40 гривень. Тепер хоч цю сотню не переплачуємо. Зараз я плачу за воду тільки 10 гривень на місяць, і ніяких доплат. Для нас це дуже істотно.
Я часто задаюсь питанням, звідки з’явилася така добра людина, як Володимир Степанович? Потім дізналася, що сам він не з багатої сім'ї, всякого в житті побачив, настраждався. А зараз, коли зумів стати на ноги, почав комусь очі колоти. І що говорять: раз багатий – значить, бандит. Йде у владу – бандит. А тут дізнаюся, що ні в яку владу і не йде. Питаю, ну, скажіть, кого він хоч раз образив? Нікого.
Проте всі знають інше. У наших будинках про нього дуже добре озиваються. Ось сусід на першому поверсі поселився нещодавно. Раніше він жив на «Вишеньці» (мікрорайон Вінниці). Коли почув, що я звертаюся в «Соціальний центр» до Володимира Степановича, попросив посприяти аби побачити його. Каже, хочу особисто подякувати. Коли ми ще на «Вишеньці» мешкали, він нам дах на будинку зробив. Було це років 10 тому, а сусід все переживає, що не сказав «дякую» добрій людині.
Та ви людей запитайте, а не тих, хто на мітингах. І вам скажуть: всі двері з кодами на під'їздах в наших будинках встановив Володимир Степанович. Будинки 60-х років, розвалища, під'їзди брудні, ходить там Бог знає хто. У підвалі стояла вода, падала штукатурка – загалом, жах. І раптом в одному під'їзді нові двері з'явилися. Всі мешканці – туди. Мовляв, як вам вдалося? «Звернулися до Володимира Степановича», - відповідають. Ми – із заявами в «Соціальний центр». До цього зверталися в ЖЕКи, різні міські служби – жодної реакції. Пришли в «Соціальний центр» - теж величезна черга. Ну, думаємо, все. Але заяви залишили. І що ви думаєте, буквально відразу прийшли майстри, все заміряли, привезли двері, і тепер в наших будинках цієї проблеми немає. Я по місту особливо-то не ходжу. Але люди розповідають, Володимир Степанович скрізь такі двері ставить.
Знаєте, може це і не дуже добре, що ми зі своїми проблемами весь час йдемо до однієї людини. Адже він не зобов'язаний допомагати чужим людям. Та ніхто більше не допомагає. Але ходити в соцзабез, в ЖЕК - безглуздо. Як не дивно – для нас Володимир Степанович став і ЖЕКом, і соцзабезом. До нього можна звертатися з будь-якого питання. І, знаєте, у нього так все поставлено, що ти не принижуєшся, хоча просити завжди соромно. Але і ми прагнемо звертатися тільки в виключно крайніх випадках. Розуміємо, адже він віддає своє, ненакрадене. Віддає тим, хто без його допомоги просто не виживе. Він же нас і в обличчя не бачив, тому що людина дуже зайнята. Проте, бачите, все ж таки знайшов час, і створив такий «Соціальний центр». І людей туди особливих підібрав – душевних. Де він таких зараз знайшов? Напевно, тому що сам чуйний, і люди навколо нього такі ж. І не вимагає від нас вклонятись.
...На все у нього вистачає доброти. Нас багато, хто хотів би подякувати йому особисто.
