 |  |
- Життя у мене довге. Я розміняла дев'ятий десяток. Є, що пригадати. Була молодість - прекрасний час, але дуже швидко минув. Була війна, ми воювали, перемагали, відбудовували і прийшли до сьогоднішнього дня.
Хто я? Закінчила педінститут. Педагог – до кісток мозку. Якщо б починала заново, то знову була б педагогом. Мій статус – ветеран війни, ветеран праці, інвалід, вдова учасника війни – партизана Великої Вітчизняної війни Максима Івановича Ботвінко. На його честь, в його пам'ять співробітничаю з партизанською організацією Вінниччини.
До статусу, який я вам назвала, додався ще один. Люди мого покоління отримали статус малозабезпечених, соціально незахищених. Це сучасність його додала. Мені дуже гірко. Весь час ставлю собі питання: чому так трапилося? За яким правом, за яким законом природи до нашого почесного статусу додали такий далеко непочесний?
Ми загартоване покоління і багато що долали, тому я знаходжу свою нішу і в цьому житті. Живу активним життям. Прагну наситити його інтересом до того, що роблю, приносити користь людям. За це мене багато разів нагороджували. Напевно, все ж таки ані хлібом єдиним.
Але, дякую Богові, є люди, які розуміють наші складнощі, – і моральні, і матеріальні. Я маю на увазі Володимира Степановича Продивуса.
Я – педагог, і не вмію брехати. Тому, повірте, це – як то кажуть, не перше враження. Впродовж багатьох років він приділяє величезну увагу нам, моїм побратимам, нашій організації партизанів та підпільників.
У мене на пам'яті такий випадок. Якось 9 травня ми разом – його «Соціальний центр», він особисто і мої побратими-партизани - покладали квіти на відкритті стели партизанської слави. Це було дуже урочисто. А потім ділилися враженнями в дуже теплій обстановці. Власне життя підштовхнуло нас до того, щоб естафету пам'яті передати саме Володимиру Степановичу і тим людям, які з ним. Які допомагають. І тоді, під час свого виступу, я сказала: «Володимире Степановичу, будь ласка, прийміть естафету історичної пам'яті від старих учасників війни, партизанів і підпільників. І довго-довго бережіть її, не забувайте нас».
Він не забуває. Співчутливо ставиться. Забезпечує продуктовими наборами, підтримує грошима, відгукується на індивідуальні проблеми. У всіх людей нашого достатку – особлива гордість. Ми не плачемо, не жебрачимо. Володимир Степанович сам розуміє, яка потрібна допомога. Напевно, не помилюся, якщо скажу йому від імені всіх моїх побратимів «спасибі - велике-превелике». І ще кажемо ми: «Будь ласка, довго-довго, міцно-міцно несіть естафету історичної пам'яті. Не забувайте нас, пам'ятайте про нас».
Мабуть, в місті ще є люди, які могли б допомагати таким, як ми. Але колишні партизани звернулися саме до Продивуса. Чому?.. Він відома в місті людина. Це людина складної долі. Саме такі люди розуміють, що потрібно, і як потрібно. Я знаю, що він дуже любить свою матір, що він хороший син. І тому кажу материнське «спасибі» йому за те, що він такий, який є. Його участь не викликає необхідності ще абикуди звертатися, бігати, старцювати – адже це ж так важко морально. А тут – з відкритою душею.
Молодші люди, звичайно, не відчули того, що я впродовж всього життя дізналася. Про мене теж всяке різне говорили. А у мене нагороди, пошана людей, зі мною добра пам'ять. Напевно, заздрість властива людям не тільки сьогоднішнім. Не тільки у застіллях була я з Володимиром Степановичем, але і, як мовиться, у вузькому колі. І бачила, який він комунікабельний, відкритий, простий – такий, що мамі його треба сказати: «Спасибі, що виховала такого сина».
Таким я його сприймаю. Тому і звертаюся саме до нього, в його «Соціальний центр». Адже я достатньо амбітна натура, і просто абикуди не пішла б. Але туди йду із задоволенням. І знаю, зустрінуть з посмішкою, добре слово скажуть.
Життя дуже суперечливе і жорстоке. Знаєте, я відмінник народної освіти, на почесному місці завжди висів мій портрет. І разом з тим, чим успішніше була я, тим більше на мою голову виливали бруду, пліток. Була молодше – дуже сильно переживала, навіть виправдовуватися прагнула. А потім узяла і плюнула на заздрісників! Потрібно знати своє місце, мати свою правду і їй слідувати. Сто правд не може бути, бо тоді це – неправда. Так і живу, не втрачаючи гідності.
Серед людей дуже багато низькопробних, злих. Заздрість, невихованість так і штовхають їх на щось недобре, злісне. Вони насолоджуються, коли заподіюють комусь біль.
Ми щиро вдячні Володимиру Степановичу за багаторічну турботу про нас, за його безкорисливу допомогу і участь в нашому житті, доступність і благородство. Це велике щастя для матері – виховати такого доброго сина. І успішного. Він – переможець у житті! Вміє жити, вміє перемагати, долати труднощі. Це безцінне!
...Я-то вважала, все страшне вже позаду. І ось нинішня пастка: маючи півстоліття трудового стажу, дожила до статусу малозабезпеченої, соціально незахищеної людини.
Знаєте, Володимир Степанович, кожного разу до дрібниць продумує наші зустрічі. Щоб не просто за столом посидіти, але й торт щоб був, та ще в дивовижній упаковці, і гвоздичку поряд з кожним покладе. Може, ви зараз і не зрозумієте, але це – не торба з продуктами. Це – увага.
...Після кожної такої зустрічі, я кажу йому в слід: «Син мій, бережи тебе Боже!»
Хто я? Закінчила педінститут. Педагог – до кісток мозку. Якщо б починала заново, то знову була б педагогом. Мій статус – ветеран війни, ветеран праці, інвалід, вдова учасника війни – партизана Великої Вітчизняної війни Максима Івановича Ботвінко. На його честь, в його пам'ять співробітничаю з партизанською організацією Вінниччини.
До статусу, який я вам назвала, додався ще один. Люди мого покоління отримали статус малозабезпечених, соціально незахищених. Це сучасність його додала. Мені дуже гірко. Весь час ставлю собі питання: чому так трапилося? За яким правом, за яким законом природи до нашого почесного статусу додали такий далеко непочесний?
Ми загартоване покоління і багато що долали, тому я знаходжу свою нішу і в цьому житті. Живу активним життям. Прагну наситити його інтересом до того, що роблю, приносити користь людям. За це мене багато разів нагороджували. Напевно, все ж таки ані хлібом єдиним.
Але, дякую Богові, є люди, які розуміють наші складнощі, – і моральні, і матеріальні. Я маю на увазі Володимира Степановича Продивуса.
Я – педагог, і не вмію брехати. Тому, повірте, це – як то кажуть, не перше враження. Впродовж багатьох років він приділяє величезну увагу нам, моїм побратимам, нашій організації партизанів та підпільників.
У мене на пам'яті такий випадок. Якось 9 травня ми разом – його «Соціальний центр», він особисто і мої побратими-партизани - покладали квіти на відкритті стели партизанської слави. Це було дуже урочисто. А потім ділилися враженнями в дуже теплій обстановці. Власне життя підштовхнуло нас до того, щоб естафету пам'яті передати саме Володимиру Степановичу і тим людям, які з ним. Які допомагають. І тоді, під час свого виступу, я сказала: «Володимире Степановичу, будь ласка, прийміть естафету історичної пам'яті від старих учасників війни, партизанів і підпільників. І довго-довго бережіть її, не забувайте нас».
Він не забуває. Співчутливо ставиться. Забезпечує продуктовими наборами, підтримує грошима, відгукується на індивідуальні проблеми. У всіх людей нашого достатку – особлива гордість. Ми не плачемо, не жебрачимо. Володимир Степанович сам розуміє, яка потрібна допомога. Напевно, не помилюся, якщо скажу йому від імені всіх моїх побратимів «спасибі - велике-превелике». І ще кажемо ми: «Будь ласка, довго-довго, міцно-міцно несіть естафету історичної пам'яті. Не забувайте нас, пам'ятайте про нас».
Мабуть, в місті ще є люди, які могли б допомагати таким, як ми. Але колишні партизани звернулися саме до Продивуса. Чому?.. Він відома в місті людина. Це людина складної долі. Саме такі люди розуміють, що потрібно, і як потрібно. Я знаю, що він дуже любить свою матір, що він хороший син. І тому кажу материнське «спасибі» йому за те, що він такий, який є. Його участь не викликає необхідності ще абикуди звертатися, бігати, старцювати – адже це ж так важко морально. А тут – з відкритою душею.
Молодші люди, звичайно, не відчули того, що я впродовж всього життя дізналася. Про мене теж всяке різне говорили. А у мене нагороди, пошана людей, зі мною добра пам'ять. Напевно, заздрість властива людям не тільки сьогоднішнім. Не тільки у застіллях була я з Володимиром Степановичем, але і, як мовиться, у вузькому колі. І бачила, який він комунікабельний, відкритий, простий – такий, що мамі його треба сказати: «Спасибі, що виховала такого сина».
Таким я його сприймаю. Тому і звертаюся саме до нього, в його «Соціальний центр». Адже я достатньо амбітна натура, і просто абикуди не пішла б. Але туди йду із задоволенням. І знаю, зустрінуть з посмішкою, добре слово скажуть.
Життя дуже суперечливе і жорстоке. Знаєте, я відмінник народної освіти, на почесному місці завжди висів мій портрет. І разом з тим, чим успішніше була я, тим більше на мою голову виливали бруду, пліток. Була молодше – дуже сильно переживала, навіть виправдовуватися прагнула. А потім узяла і плюнула на заздрісників! Потрібно знати своє місце, мати свою правду і їй слідувати. Сто правд не може бути, бо тоді це – неправда. Так і живу, не втрачаючи гідності.
Серед людей дуже багато низькопробних, злих. Заздрість, невихованість так і штовхають їх на щось недобре, злісне. Вони насолоджуються, коли заподіюють комусь біль.
Ми щиро вдячні Володимиру Степановичу за багаторічну турботу про нас, за його безкорисливу допомогу і участь в нашому житті, доступність і благородство. Це велике щастя для матері – виховати такого доброго сина. І успішного. Він – переможець у житті! Вміє жити, вміє перемагати, долати труднощі. Це безцінне!
...Я-то вважала, все страшне вже позаду. І ось нинішня пастка: маючи півстоліття трудового стажу, дожила до статусу малозабезпеченої, соціально незахищеної людини.
Знаєте, Володимир Степанович, кожного разу до дрібниць продумує наші зустрічі. Щоб не просто за столом посидіти, але й торт щоб був, та ще в дивовижній упаковці, і гвоздичку поряд з кожним покладе. Може, ви зараз і не зрозумієте, але це – не торба з продуктами. Це – увага.
...Після кожної такої зустрічі, я кажу йому в слід: «Син мій, бережи тебе Боже!»
